Частина 2 Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів Валерій стеценко львів Видавничий центр лну імені Івана Франка 2010 у 2-х частинах - страница 8


Другий варіант як спроба взагалі відмовитися від неопозитивістської теорії смислу і знайти їй якусь альтернативу. Зокрема, альтернатива категоризації релігійних вірувань як гіпотез – віднесення їх до того чи іншого різновиду регулятивних правил, що дозволяє наділяти вірування іншим, ніж гіпотези, епістемологічним статусом. Концепція Джона Уіттейкера про виконання релігійними віруваннями ролі принципів (основоположних “тверджень, що не доводяться”, які обґрунтовують і обумовлюють наступні судження); підкреслення, що релігійні вірування майже неможливо підтвердити або спростувати, оскільки вони опираються будь-якій об’єктивно обов’язковій формі раціонального виправдання, що примушує віруючих дотримуватися своїх переконань лише “силою віри” (неможливість перетворення віри у знання, тобто достовірного підтвердження або спростування вказаних в релігійних віруваннях гіпотез).

Критика релігії і філософія. Критика релігії як цілісний феномен, що є, з одного боку, відображенням процесу секуляризації, включаючи в себе оформлення багатоманітних критичних поглядів на релігію, включно до атеїстичних та нігілістичних, а з іншого, служить його ідейною легітимізацією. Існування філософії релігії протягом своєї історії і як критики релігії, що утворює, зокрема, частину філософії релігії як філософського релігієзнавства, оскільки її друга частина – філософська теологія виконує лише позитивно-конструктивні функції. Філософська критика релігії як філософський компонент критики релігії взагалі, яка є сукупністю різноманітних аргументів і теорій філософського, наукового і власне ідеологічного характеру. Водночас віднесення до критики релігії, в першу чергу, лише тих побудов, які містять таку критику в експлікованому, тобто у виразно вираженому або навіть чітко сформульованому вигляді (як, напр., у К.Маркса, Ф.Ніцше, З.Фрейда). Правомірність поділу критики релігії на “внутрішню”, тобто на ту, що ведеться “з-середини” релігії (з-середини певної конкретної релігійної традиції), і на “зовнішню” – критику “іззовні”, що здійснюється з позарелігійних, зовнішніх по відношенню до релігії позицій. Зовнішня критика реліні як така, що означає дистанціювання від релігії, спростування її істинності взагалі, а у радикальному варіанті − повне заперечення права релігії на існування в будь-якій формі. Слабкий та жорсткий варіанти зовнішньої критики релігії. Слабкий варіант як такий, що є критикою проявів релігії. Жорсткий як такий, що передбачає побудову теорії, яка претендує на пояснення виникнення та відтворення релігії шляхом вказання на якісь позарелігійні фактори як на “причини” появи та збереження релігії.

Загальні характеристики філософської критики релігії. Застосованість характеристики критики релігії взагалі до філософської критики релігії зокрема. Різниця між “внутрішньою” і “зовнішньою” філософською критикою релігії, яка дозволяє ранжирувати філософські аргументи за мірою їх критичності. Відповідно філософська критика релігії може виступати на одному полюсі як компонент якоїсь теологічної концепції, що критикує інші теологічні концепції (звідси – реалізація іманентної філософської критики релігії в безпосередньому зв’язку з різними варіантами філософської теології), а на іншому полюсі – як сукупність філософських аргументів, посередництвом яких спростовується або повністю заперечується існування Бога, відповідно піддається сумніву правомірність позитивного відношення людини до такої реальності, тобто правомірність релігійного відношення. Визначення специфіки і значення “зовнішньої” філософської критики релігії в основному тим, що в своїй серцевині вона включає в себе сумнів або пряме заперечення самого існування божественної реальності Бога, представлені у вигляді розгорнутої філософської аргументації. Форми (стиліттипи) зовнішньої філософської критики релігії, розроблені в Новий час і сучасну епоху: агностицизм, індеферентизм, атеїзм. Поява у ХХ ст. такої радикальної форми філософської критики релігії, як проголошення безглуздості (позбавленості смислу) релігійних тверджень в рамках логічного позитивізму, або логічного емпіризму, яку можна кваліфікувати як “антитеологічний емпіризм”. Загальна специфіка філософської критики релігії, яка визначає її місце серед ін. різновидів критики релігії, що полягає у спростуванні когнітивних, тобто пізнавальних претензій релігії. Філософська критика релігії, як така, що або ставить під сумнів претензію релігії містити в собі надійне, достовірне знання про Бога, або стверджує, що релігійне знання взагалі не є знання, якщо під цим розуміти знання про якусь дійсність.

Історичний шлях філософської критики релігії. “Агностицизм” і “атеїзм” як такі поняття, що виражають основні базисні орієнтації філософської критики релігії. Досить пізня поява терміну “агностицизм”, запровадженого Т.Гекслі в кінці 1860-х рр. для позначення певної негативної установки по відношенню до проблеми метафізичної істини, а саме – заперечення можливості будь-якого продуктивного рішення цієї проблеми. Відмова агностицизму визнавати будь-що в якості знання, якщо це знання, що не може спиратися на емпіричний досвід або само не може бути логічним знанням. Застосування агностичної установки і у відношенні релігії, особливо у відношенні претензій теології, завдяки ототожненню багатьма мислителями, в першу чергу позитивістами, метафізичної істини з релігійною істиною, або “вірою” (за їх позначенням). Спрямованість агностицизму як критичної установки, в першу чергу, проти можливості пізнати Бога, зокрема проти філософського богопізнання. Набагато більш давнє існування самої проблематики, ніж терміну “агностицизм”, який її позначає. Існування агностичних позицій практично з самого початку існування традиції філософського скептицизму, що відноситься і до релігійної тематики – т.зв. “релігійний скептицизм”. Співпадіння “релігійного скептицизму” в своїй критичній установці з агностицизмом. Водночас непоодиноке використання в історії філософського скептицизму і у виправдальних, і навіть в релігійно-конструктивних цілях у формі певного різновиду “скептичного фідеїзму” (спроби довести через філософсько-скептичну аргументацію, що віра непідвладна вимогам розуму). Величезний вплив на оформлення агностицизму як філософсько-релігійної позиції Д.Юма (1711-1776) і І.Канта (1724-1804). Послідовна критика Д.Юма з агностичних позицій теїзму, а також деїзму як переважаючого погляду епохи Просвітництва (критика деїзму як конструктивної філософсько-теологічної позиції і його заперечення з позиції того компоненту деїзму, який зв’язаний з критикою “релігії одкровення” і доведенням неможливості “релігії розуму”). Вплив філософсько-релігійних поглядів Юма та Канта, який прагнув обґрунтувати неможливість філософсько-метафізичного, відповідно – теоретичного осягнення Бога. Поєднання агностицизму Канта у відношенні теолого-догматичного і філософського богопізнання з його спробою морально-філософської інтерпретації релігії (“моральний доказ буття Бога”, “моральна релігія”).

Атеїзм та атеїстична критика як такі, що являють собою заперечення існування Бога і взагалі всяких “трансцендентних сутностей” шляхом “раціональної аргументації” того чи іншого роду. Основні види атеїзму як досить широкого кола явищ: 1) “теоретичний” атеїзм, що виступає як певна теорія, найчастіше філософська, і як світоглядна позиція; 2) “практичний” атеїзм як така практична поведінка людини, що не передбачає свого співвіднесення з існуванням Бога (хоч і не завжди зв’язана з теоретичним запереченням Бога); 3) “політичний” атеїзм – погляди, згідно яких, критика релігії, її вчення, але насамперед церковних інститутів є однією з найважливіших умов соціального звільнення людини. Історія теоретичного, передусім філософського, атеїзму. Позначення в античності словом “атеїсти” людей, які висловлювали сумнів того чи іншого роду по відношенню до панівної релігії, а також тих, хто висловлював критичне ставлення до існуючої релігії в ім’я якоїсь іншої форми релігійності, серед них і тих філософів, які претендували на заміну існуючої релігії в ім’я якогось “справжнього”, “істинного” розуміння “божественної реальності”, як, наприклад Сократ. Поява атеїзму в сучасному розумінні як повного безбожжя і заперечення існування Бога в європейській думці ХVI-ХVIІ ст. Людвиг Фейєрбах (1804-1872) як справжній зачинатель філософської атеїстичної критики релігії, який не обмежувався сумнівом у можливості людського розуму пізнати Бога, а піддавав сумніву саме існування Бога, запропоновувавши позарелігійну філософську теорію походження і функціонування релігії (“антропологічний атеїзм”), базисний тезис якої – людина, вважаючи, що говорить про Бога, насправді говорить про себе самого (Бог розуміється як перетворена у зовнішній предмет абсолютизація – тобто “божественність” людської суб’єктивності). Особливий вплив Фейєрбаха на філософську і на нефілософську критику релігії (переконання К.Маркса в тому, що Фейєрбах в основному вирішив завдання критики релігії і відповідно створив умови для її теоретичного подолання). Величезне значення для філософської критики релігії інтерпретації філософії Гегеля в працях лівогегельянців пер. пол. ХІХ ст. Матеріалістичне та атеїстичне витлумачення гегелівської філософії в поглядах Л.Фейєрбаха, А.Руге, К.Маркса, Ф.Енгельса та утвердження усвідомленого й “войовничого” філософського атеїзму.

Філософська критика релігії в ХХ ст. як така, що займає менш помітне місце у філософії релігії, ніж у попередньому столітті. Два великих компоненти сучасної філософської критики релігії: 1) відтворення в тій чи іншій формі і різному поєднанні тих позицій, що були вироблені у попередні епохи (напр., зразки західного марксизму, які відтворюють в основному релігійно-критичні позиції початкової марксистської теорії); 2) відносно нові позиції у філософській критиці релігії, зв’язані з трьома філософськими проблемними комплексами: філософсько-антропологічною проблематикою, проблематикою, зв’язаною з існуванням зла в світі; “антитеологічним емпіризмом” логічного позитивізму.

Деякі концепції філософської антропології, не зв’язані з релігією, як різновид філософської критики релігії тому, що, по-перше, образ людини, його сутність концептуалізуються в них поза будь-яким співвіднесенням з Богом як джерелом і детермінантою буття людини; по-друге, міститься певна теорія походження і існування релігії, що вказує не на Бога, а на саму людину як єдине джерело походження релігії (концепції подібного роду засновників сучасної філософської антропології Г.Плеснера і А.Гелена). Антропологічна концепція Гельмута Плеснера про ексцентричну позиційність людини (позиційність людського життя, що носить характер позиції “ексцентричності” людини − усвідомлення нею свого “Я” як суб’єкта, що знаходиться поза нею, “пункт, що знаходиться поза самого себе”, з якого людина здатна спостерігати “сценарій свого внутрішнього життя”), яка викликає у неї ідею Бога. Відмінність цієї концепції Плеснера від філософсько-антропологічної концепції ще одного засновника сучасної філософської антропології – Макса Шелера, який робить протилежний (атеїстичному висновку Плеснера) висновок з ексцентричної по відношенню до світу (тобто такої, що перебуває за світом) позиції людини, яка, за його переконанням, означає її вкоріненість в трансцендентну світу божественну реальність, відповідно – необхідний зв’язок людини з цією реальністю. Філософська біоантропологія Арнольда Гелена про людину як біологічно “недостатню”, “неготову”, “не усталену” істоту, що повинна сама вирішувати завдання свого виживання, свого життєзабезпечення. Його біовіталістське пояснення релігії, яка сприймається ним як одна з вищих систем, посередництвом яких людина сама керує (управляє) собою, “веде” своє життя: виконання релігією трьох основних функцій, або (за Геленом) відповідання нею трьом видам інтересів людини, які і є трьома джерелами релігії (вона витлумачує світ, оформлює дії і вирішує проблеми, що витікають з “безсилля” людини).

Зусилля філософів-критиків релігії по формуванню т.зв. “логічної проблеми зла”, згідно якої існує логічна неузгодженість між теїстичними уявленнями про всемогутнього, всевидячого, всеблагого Бога і існування зла у світі.

Філософський “антитеологічний емпіризм”, його історія та проблематика. Найбільш помітне явище в галузі філософської критики релігії – розробка логічним позитивізмом критеріїв смислу мови релігії. Основний момент цієї розробки як проголошення цим видом критики релігії останньої нісенітницею, позбавленої смислу. Більша радикальність такої критики, ніж традиційний атеїзм, який оголошував хибними висловлювання про Бога, але тим не менш говорив про Бога, критикуючи уявлення про нього, і вважав подібні розмірковування такими, що мають смисл.

Сутність логіко-позитивістської, або неопозитивістської філософії як прагнення встановити осмисленість або позбавленість смислу релігійних висловлювань, а, якщо визнається їх осмисленість, − визначити характер цього смислу. Початок аналітичної філософії релігії з спроб виробити чітку теорію смислу, чи значення стосовно релігійної мови. Вихідна мета цієї теорії, згідної якої вона повинна була носити фактуально-емпіричний, відповідно − антиметафізичний, антитеологічний характер. Перша спроба такого роду, що містилася у “Логіко-філософському трактаті” Людвіга Вітгенштейна. Характеристика цих поглядів раннього Вітгенштейна як “логічний атомізм”, що застосовується і до філософських поглядів Бертрана Рассела в час, коли позиції обох мислителів були близькі. “Логічний атомізм” як певне розуміння відношення між світом, мисленням і мовою, яке уявляється як структурно-логічний ізоморфізм: світ, мислення і мова володіють однаковою логічною структурою, що робить можливою відображальну функцію мови. Основні його ідеї: “атомарним фактам”, з яких складається світ, відповідають висловлювання про них; всі висловлювання, відображаючі світ, правомірно належать лише природничим наукам; інші висловлювання або тавтологічні, або позбавлені смислу; тавтологічні логіка і математика, а метафізичні питання (включно з релігійними) – позбавлені смислу. Звідси, логіко-атомістична теорія Вітгенштейна як в дійсності – і теорія смислу релігійної мови: людська мова зв’язана із світом і може відображати лише факти, що утворюють світ; обмеження можливостей мови світом означає, по-суті, заперечення можливостей осмисленого мовного вираження всього того, що перебуває за ним, а отже – і будь-якої позасвітової трансцендентної реальності – Бога; отже − релігійна мова як мова, що співвідноситься з цією реальністю, не може розглядатися засобом вираження якогось смислу (твердження Вітгенштейна: “Бог не являє себе в світі”). Водночас існування в “Логіко-філософському трактаті” Вітгенштейна філософсько-релігійних міркувань про “містичне” як чуттєве (підсвідоме) сприйняття віруючими Бога.

Принципова різниця з філософсько-релігійної точки зору між поглядами раннього Вітгенштейна, який не заперечував існування божественної реальності і уявляв в позбавленість смислу релігійної мови як неможливість осмисленого мовлення про “містичне”, і логічними позитивістами, для яких позбавленість смислу релігійної мови пов’язується з цілковитою беззмістовністю всякого мовлення про якусь вищу, надсвітову реальність. Повне заперечення неопозитивізмом концепції “містичного” у зв’язку з принциповим невизнанням існування будь-якої божественної реальності. Використання термінів “логічний позитивізм”, “неопозитивізм”, “логічний емпіризм” звичайно або для позначення тільки філософських позицій Віденського гуртка, або також філософських поглядів, що сформувались під впливом його ідей, насамперед, в англо-американській та скандинавській філософії. Отримання парадигматичного виразу позицій антитеологічної програми Віденського гуртка в творчості Рудольфа Карнапа: заперечення метафізики через недостатню достовірність її положень, яка зумовлюється слабкістю пізнавальних здібностей людини в сфері метафізичних предметів; заперечення метафізики в силу повної відсутності смислу в її висловлюваннях (метафізика як не просто хибна, але “безглузда” – “позбавлена смислу”; метафізичні твердження як “твердження, що здаються”, а метафізичні поняття такі, як “Бог”, “абсолют”, − беззмістовні поняття, поняття, які здаються). Визначення особливою загостреністю антиметафізичної і відповідно антитеологічної позиції Карнапа впливу його поглядів на сучасну філософію релігії. Поряд з цим, невизначеність представниками Віденського гуртка питання: що є в дійсності метафізика? Розуміння під нею лише сукупності всього того, що не узгоджується з верифікаціоністською теорією смислу.

Початок логічного позитивізму в англомовних країнах у творчості Альфреда Айера, який твердив, що метафізичні висловлювання не здатні бути ні істинними, ні хибними, оскільки жодне речення, яке ставить мету описати природу трансцендентного Бога, не може мати якогось буквального значення. Пов’язаність антифематафізичної та антитеологічної програми сучасного емпіризму не тільки з верифікаціоністським критерієм смислу, як у Карнапа та Айєра а й з фальсифікаціонізмом. Зумовленість фальсифікаціоністських позицій в сучасній філософії релігії позиціями Ентоні Флю, сформульованими на поч. 50-х рр. під назвою “виклик Флю”, який полягає в тому, що віруючі вважають деякі ключові віронавчальні положення фактуальними висловлюваннями, тоді такі релігійні чи теологічні висловлювання повинні бути підтвердженими або спростованими в принципі нерелігійними, нетеологічними емпіричними фактуальними висловлюваннями: якщо певна емпірична умова виконана, тоді висловлювання є істинним або вірогідною істинним; якщо виконана інша умова, то висловлювання є хибним або вірогідно хибним; якщо обидві ці умови не уявляються, то дане фактуальне релігійне висловлювання є взагалі позбавленим смислу (безглуздим). Величезний вплив, який справив “виклик Флю” на всі різновиди аналітичної релігії, пов”язані з дискусіями про мову релігії. Втрата гостроти філософськими дискусіями навколо фактуальної емпіристської теорії в сучасний час й водночас збереження живої присутності проблеми фактуального смислу релігійних вірувань в сучасній філософії релігії. Асоціація цієї проблеми передусім з позиціями Кая Нільсена, які кваліфікуються як “пом”якшений неопозитивізм”, суть якого полягає в тому, що віра в Бога вимагає хоч якогось розумного розуміння того у що або в кого слід вірити, тому ключове питання в сучасних труднощах християнського, іудейського та ісламського вірування в існування Бога – це питання про те, чи володіє “неантропоморфна мова про Бога” достатнім смислом для того, щоби зробити віру “розумним вибором”.

Збереження фактуальною теорією певних позицій в сучасній філософії релігії, хоч вона і не грає такої помітної ролі як раніше. Водночас залишення нереалізованою антиметафізичної, антитеологічної програми неопозитивізму по демонстрації повної позбавленості смислу метафізики і релігії.

Сучасна західна філософія релігії як філософське релігієзнавство:

підсумовуюча загальна характеристика

Філософське релігієзнавство як сукупність різних видів філософського дослідження релігії. Включення і філософською теологією певних міркувань про релігію як відношення до божества. Принципова різниця між ними: можливість здійснення філософського релігієзнавства з різних, в т.ч. і критичних, навіть нігілістичних по відношенню до релігії, позицій; принципова орієнтація філософської теології у всіх різновидах виключно на вирішення релігійно-конструктивних завдань. Водночас відносність такого поділу конкретних філософсько-релігійних досліджень, частину з яких можливо віднести як до філософської теології, так і до філософського релігієзнавства. Зумовленість цього переважною увагою філософії релігії до релігійного відношення як відношення до об’єкту самої релігії – божественної реальності (в силу чого навіть дослідження релігії з апологетичною метою може відноситись до філософського релігієзнавства). Переслідування сучасним західним філософським релігієзнавством, як і в попередні епохи, різних цілей, крайні позиції яких критичне заперечення або апологетичне виправдання релігії. Поряд з цим, відсутність, як правило, у сучасному філософському дослідженні релігії відкритого проголошення подібних позицій і цілей (оскільки це протирічило б об’єктивному, академічному нейтралізму).

Вирішення сучасним західним філософським релігієзнавством декількох взаємопов’язаних завдань: які виступають основними напрямами дослідження релігії в сучасній західній філософії: експлікація (наукове пояснення, з’ясування) смислу релігійної мови; визначення епістемологічного статусу релігійних вірувань, передусім – обґрунтованості, раціональності та істинності релігійних вірувань; характеристика природи і функцій “релігійного досвіду”, особливо “містичного досвіду”; встановлення можливих “моделей віри”; окреслення відносин між філософією релігії та релігієзнавчими дисциплінами.

Специфіка цих основних напрямів дослідження релігії в сучасній західній філософії. Інтенсивне вивчення мови релігії – характерна риса сучасної філософії релігії. Зумовленість її інтересу до релігійної мови тим, що вона слугує засобом виразу вірувань як релігійного знання про божество, світ і людину. Тісний зв’язок філософського дослідження мови релігії із загальною лінгвістичною орієнтацією сучасної західної філософії.

Обумовленість фундаментальною метою філософії (дослідження й осмислення природи людського пізнання) розуміння філософії релігії західними філософами, передусім, як філософського-епістемологічного дослідження релігії як специфічного різновиду пізнавального ставлення людини до буття. Саме використання поняття “вірування” для характеристики основного ідеаційного компоненту релігії як передумова однієї з основних епістемологічних тем – відношення між знанням і віруванням та проблематизація когнітивного статусу цього ідеаційного компоненту релігії. Зумовленість уваги до епістемологічних проблем релігії (обґрунтованості, надійності, раціональності та істинності релігійних вірувань) не лише традицією філософського вивчення людського пізнання, а й особливостями сучасного західного філософського релігієзнавства, в якому філософсько-релігійне епістемологічне та лінгвістичне дослідження утворюють контінуум: логічне передування основного завдання лінгвістичного дослідження – вивчення смислу релігійної мови основним завданням епістемологічного дослідження або підпорядкування лінгвістичного дослідження епістемологічним завданням, коли воно носить інструментальний характер у випадку зв’язку епістемологічного дослідження з аналізом мови.

8049710074375380.html
8049855637067674.html
8050016899215340.html
8050084922777884.html
8050192767964881.html