ЛІТЕРАТУРА - А. М. Бойко, доктор пед наук, проф

ЛІТЕРАТУРА

  1. Мастерица /Сост. И.А.Сокол. – Харьков: Фолио, 2001. – С.193-206.

  2. Пэчворк: изделия из одежды из лоскутков /Пер. с англ. – М.: Ниола 21-й век, 2001. – 128 с.: ил.


Рахно К.

^ ЗЕЛЕНИЙ ПОЛИВ’ЯНИЙ ПОСУД В УКРАЇНСЬКІЙ

І БАЛКАНО-СЛОВ’ЯНСЬКІЙ МІФОРИТУАЛЬНІЙ ТРАДИЦІЇ


У традиційній народній культурі колір – один з найзначущіших елементів, за допомогою якого створюється модель світу. У ній колір набуває постійних символічних характеристик, зазвичай доповнюваних символічним значенням реалій – носіїв кольору, причому відокремити одне від іншого можна лише за допомогою абстрагування. Фізично-спектральне значення кольору у сприйнятті носія традиції взагалі починає зникати. Це характерно лише для тих кольорів, які були осмислені людською культурою раніше за інші: червоного, чорного, білого, зеленого. Колір перестає бути кольором і стає символом некольорових відносин, втрачаючи свою первісну, денотативну функцію або зводячи її до факультативної. Він не стільки “описує” об’єкт, скільки наділяє його тим чи іншим значенням, виступаючи у міфопоетичній та релігійній традиції одночасно як позначення особливого виду прикрашеності, яскравості, властивої частіше за все відзначеним, нерідко сакральним об’єктам. Так формується кольоровий код, точніше, підкод атрибутивного коду традиційної культури.

В українській етнології та фольклористиці нині спостерігається виразний інтерес до проблем символіки, семантики й семіотики кольорів, хроматизму вербальних фольклорних текстів, передовсім замовлянь, колядок, голосінь, казок, міфологічних легенд [16, с. 263-273; 2, с. 31, 72, 109, 215, 229-233; 3, с. 30, 120-123, 155; 8, с. 24, 30, 71, 103, 108; 9, с. 73-85]. Віддають належне цій темі і вчені інших слов’янських країн. Проте поза їхньою увагою часто залишається символізм предметів матеріальної культури. Зокрема, важливим об’єктом вивчення є семантика кольору гончарних виробів [12, с. 46-47, 206, 287-288, 326-327].

Дана студія присвячена символізму зеленого кольору полив’яного посуду у традиційній обрядовості слов’ян. Етнологи, етнолінгвісти та керамологи давно звернули увагу на українські дитячі пісеньки-заклички про дощ та їхній зв’язок із магічними практиками жертвоприношення для впливу на погоду [15, с. 104-105; 12, с. 287-288]. У деяких з цих заклинальних формул для викликання і припинення дощу спеціально підкреслювалося, що призначений останньому борщик – “у поливанім горщику” [4, с. 597], “в полив’янім горщику” [15, с. 104]. В окремих випадках актуалізувався колір поливи – борщ неодмінно мав бути зварений у зеленому горщику:

Іди, іди, дощику,

зварю тобі борщику

в зеленому горщику:

сікни, рубни дійницею,

холодною водицею!

(Козелецький повіт Чернігівської губернії) [10, с. 7]. Саме зелений горщик фігурував і в заклинаннях, покликаних припинити затяжні дощі:

^ Дощику, дощику,

зварю тобі борщику

в зеленому горщику,

тільки не йди!

(Козелецький повіт Чернігівської губернії) [10, с. 7]. На думку дослідників, магічний зв’язок кольору поливи з рослинністю мусив підсилити ритуальну дію жертовної страви [12, с. 287-288]. Колір як “мова” – вербального, а також акціонально-реального обрядового тексту – дублював основний сенс ритуалу [9, с. 74].

Магія зеленої поливи поширювалася і на інший посуд, що виразно простежується у культурі балканських слов’ян. У північно-західній Болгарії гостя пригощали вином з глиняної посудини, вкритої зеленою поливою, котра звалася “зеленка”. Гість і всі присутні обмінювалися привітаннями “На здраве!” [18, с.143]. У болгар, македонців і сербів наявність зеленої керамічної миски з водою була першою і необхідною умовою при замовлянні хвороб. Так, у Кратові (Македонія), хворий на ангіну йшов увечері до знахарки, а та брала зелену миску, наповнювала її свіжою водою, ставила перед собою і, дивлячись на зірки, проказувала заклинання [13, с.137]. Болгарські знахарки користувалися зеленим глиняним посудом у лікувальних обрядах для приготування наговореної води, для парної лазні, для ворожіння. У такій мисці залишали на ніч перед дверима дарунки для самодів, від яких чекали повернення здоров’я хворому. У зеленій посудині готували цілющі трав’яні відвари [18, с. 145]. Серби зелену миску використовували і в любовній магії [13, с. 137].

До речі, зелена полива до ХVІ століття була найбільш поширеною і в черкеських гончарів Північного Кавказу [14, с. 56], багато звичаїв яких нагадували українські. Цей факт становить інтерес з огляду на численні балкано-україно-кавказькі етнографічні паралелі, які вже не раз відзначалися дослідниками. Варто також згадати, що у ХVІІІ – ХІХ століттях цехові знамена польських і українських гончарів, наприклад, корогви ремісників міста Ярослава Жешувського повіту у Польщі та міста Глинська Роменського повіту Полтавської губернії, були саме зелені [21, с. 14; 12, с. 76]. Темно-зелений колір у ХVІІІ столітті мало і цехове сукно гончарів міста Ніжина Чернігівської губернії [20, с. 303].

Зелений (“гряний”) колір асоціювався у традиційній картині світу з родючістю, рослинністю, а відтак – і з мінливістю, оскільки рослинність періодично зникає і знову з’являється. Як мовить приказка, “після дощу росте всіляке зілля, а Перун святкує весілля” [6, с. 76-77]. Пробудження, ріст, період активної вегетації рослин співвідносився із життєвим циклом людини. Основна кольорова ознака рослинного світу, перш за все зелені, у народній культурі зелений колір поєднувався з такими концептами, як життя, здоров’я, щастя, удача, добробут. Зелену барву наділяли магічними властивостями, охоронною, відгонною, продукуючою символікою. Вона слугувала знаком життя і плодючості в обрядах календарного і родинного циклу. Зелені предмети, у тому числі й полив’яний посуд, вважалися співпричетними вегетативній силі зела, а тому використовувалися у ритуально-магічній практиці для наділяння здоров’ям, бадьорістю, силою, для зняття зурочення, відганяння хвороби і захисту від усякого зла, для викликання життєдайного дощу або ж припинення злив.

Кольори у народних уявленнях, як правило, співвідносилися з певними зонами світобудови. Зелений колір стійко пов’язували з потойбіччям і його мешканцями. В українській казці Ох – маленький зморщений дідок із зеленою бородою аж по коліна – свого учня “повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все. А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!… Мавки подають йому страву – і страва зелена” [17, с. 189]. У болгарській традиції зелений глек є атрибутом хтонічних демонів, потенційно небезпечних для людей [18, с. 149]. Зелена барва асоціювалася також зі смертю і духами предків, владними над стихіями природи. Східні слов’яни і болгари у жовтий і зелений колір фарбували крашанки, призначені для поминання померлих у великодніх, семицьких, троїцьких обрядах. Поліщуки на Великдень забарвлювали яйця у зелений колір, якщо протягом року у домі був покійник [9, с. 75; 18, с. 147].

У вузькому ж розумінні зелена барва полив’яного горщика чи миски співвідносилася з тією частиною природного чи надприродного простору, куди виганяється нечиста сила, хвороба, або відбуваються певні міфічні події, що викликають зміну стану речей (початок чи закінчення дощу, відокремлення нечистої сили від людини) [13, с. 137; 18, с. 149]. Міфологічні коннотації кольору обумовили використання посуду, вкритого зеленою поливою, у традиційній обрядовості й магії слов’ян. У зв’язку із заміною Перуна святим Юрієм слід згадати й “Зеленого Юрія” – головного персонажа однойменного молодіжного обряду в українців, поляків, хорватів, словенців, карінтійців, трансильванських і румунських циган, німців, австрійців, англійців [11, с. 53; 19, с. 148-151; 1, т. 1, с. 706; 1, т. 2, с. 710; 7, с. 182, 197-198; 22, с. 101; 18, с. 142; 5, с. 186-187], покликаного своїм похороном вплинути на родючість і викликати дощ. Це підкреслює невипадковість вибору саме зеленого горщика для жертвопринесень Богу дощу.

Вкривати посуд поливою в Україні, Болгарії, Македонії й Сербії почали у ХVІ-ХVІІ століттях. Масове ж застосування кольорових полив припадає на ХVІІІ-ХІХ століття. Полив’яні гончарні вироби не лише стали органічною частиною традиційного побуту, але й увійшли до народного світогляду й обрядової практики. Символічне навантаження, яке на них покладалося, було вибудуване на основі традиційних міфологічних уявлень, і вік цієї традиції – цілісної і консервативної – нараховував не одну тисячу років. Слов’янська


символіка кольорів нерозривно була пов’язана з прадавніми космологічними поглядами. Завдяки гончарним виробам вдається простежити її реалізацію у матеріальній культурі і реконструювати коло відповідних архаїчних вірувань, спільних для українців і балканських слов’ян.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований, в связи с мифическими сказаниями других родственых народов. – М.: Индрик, 1994. – Т.1. – 800 с.; Т.2. – 787 с.; Т.3. – 840 с.

  2. Давидюк Віктор. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Вежа, 1997. – 296 с.

  3. Давидюк Віктор. Кроковеє колесо: Нариси з історичної семантики українського фольклору. – К.: Наукова думка, 2002. – 188 с.

  4. [Доленга-Ходаковський 3оріан]. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). – К.: Наукова думка, 1974. – 781 с.

  5. Дудко Дмитрий. Матерь Лада: Божественное родословие славян. Языческий пантеон. – М.: Изд-во ЭКСМО, 2003. – 432 с.

  6. Знойко Олександр. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

  7. Иванов В.В., Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей: Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текста. – М.: Наука, 1974. – 341 с.

  8. Микитенко Оксана. Сербські голосіння: Поетичний та історико-географічний аналіз. – К.: Наукова думка, 1992. – 152 с.

  9. Микитенко Оксана. Хроматизам народне тужбалице у балкано-словенској и украјинској традицији // Научни састанак слависта у Вукове дане. Београд-Нови Сад. 11-15. 9. 2002. – Српска књижевност и балканске књижевности. Историја и историчари српске књижевности. – Београд, 2004. – 32/2. – С. 73-85.

  10. [Номис Матвій.] Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.В.Марковича і других / Спор. М.Номис. – СПб.: Друк. Тиблена і К°, Куліша, 1864. – 304+ХVІІ с.

  11. Плачинда Сергій. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Український письменник, 1993. – 63 с.

  12. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.

  13. Раденкович Л. Символика цвета в славянских заговорах // Славянский и балканский фольклор. Реконструкция древней славянской духовной культуры: источники и методы. – М.: Наука, 1989. – С.122-148.

  14. Тарабанов В.А. На перекрестке истории // Глина в руках человека. – Краснодар: Кн. изд-во, 1989. – С.42-56.

  15. Толстой Н.И., Толстая С.М. Заметки по славянскому язычеству. 2. Вызывание дождя в Полесье // Славянский и балканский фольклор: Генезис. Архаика. Традиции. – М.: Наука, 1978. – С.95-130.

  16. Українські замовляння / Упорядник М.Н. Москаленко, передмова та коментар М.О. Новикової. – К.: Дніпро, 1993. – 309 с.

  17. Українські народні казки / Упорядкування та передмова Л.Ф. Дунаєвської. – К.: Веселка, 1990. – 271 с.

  18. Усачева Валерия. Семиотика зеленого цвета в народной культуре славян // Кодови словенских култура. Боjе – Бр.6, год. 6. – Београд, 2001. – С. 141-149.

  19. Фрэзер Джеймс Джордж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – М.: Политиздат, 1980. – 831 с.

  20. Шафонский Афанасий. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России. – К.: Университетская типография, 1851. – 697+ХХІІ с.

  21. Kotula Franciszek. Materiały do dziejów garncarstwa z terenu wojewódstwa rzeszowskiego. – Rzeszów: Muzeum w Rzeszowie, 1956. – 120 s.

  22. Kuret Niko. K fenomenologiji maske: (Nekaj vidikov) // Судьбы традиционной культуры: Сб. ст. и мат. памяти Ларисы Иевлевой. – СПб.: Дмитрий Буланин, 1998. – С. 82-105.


Помиткін Е.

Духовний розвиток особистості в контексті

сучасних тенденцій педагогічної освіти

Особистісний розвиток являє собою основу суспільного розвитку і, накреслюючи перспективи подальшого буття, людство перш за все звертає увагу на систему освіти, яка покликана забезпечувати повноцінне становлення учнівської молоді. Тенденції поглибленої інформатизації суспільного життя неминуче впливають і на освітню ланку. Активне входження в епоху інформатизації висуває нові запити щодо ролі й місця сучасного викладача, вчителя у навчально-виховному процесі. Розвиток комп'ютерної техніки, засобів зв'язку, з одного боку, віддаляє людей один від одного, узурпує значну частину уваги і життєвого часу. З іншого боку, інформація перестає бути недосяжним дефіцитом. Її передача здійснюється миттєво, незважаючи на відстань. Освіта перетворилася у масове явище. Усе поширенішим стає дистанційне навчання.

Що набуває і що втрачає при цьому особистість учня, студента? У випадку відсутності наставника студент має самостійно опановувати навчальний матеріал, він стає в значній мірі незалежним, вільним. Якщо вважати освітою лише передачу інформаційного досвіду людства, цей підхід є виправданим. Однак, саме слово "освіта" має більш широке значення. Це значення зумовлює надзвичайно високі вимоги до особистості педагога, до його педагогічної майстерності. Внутрішні стани, злети думок, емоції, почуття, переживання, які виникають і сприймаються у ході навчально-виховного процесу, запам'ятовуються на все життя, а отже, мають більший вплив, ніж знання, не закріплені емоційно. Тим більше неможливо сформувати моральність та духовність особистості, якщо не надати їй подібних прикладів, не забезпечити зустрічі з особистостями - носіями людського духу, не створити ціннісне сприятливу психологічну атмосферу.

Як зазначає академік І.А.Зязюн, "Освіта має формувати не фахівця-експерта (це саме по собі важливо), а самоцінну особистість, що реалізує себе в тій чи іншій професії, повнокровно живе в світі, переживає свою відповідальність за близьких, країну, планету [2, с.41]. Зважаючи на це, можемо стверджувати, що роль педагогічної майстерності в епоху інформатизації не зменшується, а, навпаки, актуалізується. Жива душа вчителя була й залишиться камертоном для учня, однак соціально-психологічні умови розвитку сучасної української молоді мають суттєві відмінності, серед яких:

- свобода від "сімейного тиску" та водночас нестача уваги батьків;

- доступність інформації та переважно несприятливий вплив засобів

телекомунікації;

- віддання переваги не печатним засобам інформації;

- значна інформаційна обізнаність та відсутність як професійних, так і

соціальних навичок самореалізації.

Зростання обсягу інформації призводить до відчуття прискорення життєвого темпу, постійної нестачі часу, роз'єднаності людей. Для збереження власної ідентичності людині необхідна здатність відокремлювати головне від другорядного, здатність селективного сприйняття. На жаль, традиційна система освіти не здійснює цілеспрямованого розвитку цієї здатності. Як і в часи, коли інформація була дефіцитом, освітні системи в різних країнах світу спрямовані, переважно, на збільшення обсягу засвоєних учнем знань замість того, щоб приділяти увагу формуванню загальнолюдських духовних ідеалів, смислів і цінностей.

Наслідки духовної кризи виявляються як утрата конструктивних смислів, інтересу до життя, соціальна пасивність чи підвищена агресивність, наркотична й алкогольна залежність, схильність до тероризму. Виходячи з цього, у період зростання духовних криз молоді сучасна психолого-педагогічна наука повинна супроводжувати особистість у процесі духовного розвитку, сприяти створенню умов, необхідних для духовного зростання молоді.

Специфічність такої особистісної якості як духовність полягає, зокрема, в тому, що духовність сутнісно відрізняє людину від тваринного світу, яким керують біологічні інстинкти (інстинкт самозбереження, продовження роду). На відміну цьому, високодуховна людина піклується не тільки про себе, свою сім'ю чи націю, але свідомо спрямовує зусилля на досягнення добробуту всіх живих істот. Отже, людське "я" обмежене егоцентризмом, розширюється до сприйняття всіх явищ Буття. Рушійними силами в цьому процесі виступає прагнення до усунення протиріччя між існуючим рівнем гармонії (у внутрішньому та зовнішньому світі) і рівнем гармонії, що суб'єктивно визначений як ідеальний. Досягнення цього ідеального рівня зумовлює спрямованість особистості на самовдосконалення, розширення власних можливостей для принесення максимальної користі світу (а значить і собі). Для такої особистості життєво-важливими смислами стає самопізнання (самоусвідомлення), пізнання світу, творчість, спрямована як на покращення світу, так і на самопокращення, допомога потребуючим у процесі духовного зростання. Тобто в структурі особистості активізуються перш за все такі компоненти, як спрямованість та самосвідомість, що закріплюється на емоційно-почуттєвому рівні і обумовлює потребу у відповідній діяльності. Конкретизуючи духовні цінності, С.Гроф включає до їх складу етичні, естетичні, героїчні, гуманістичні та альтруїстичні [1, с.42].

У чому полягає психологічний супровід духовного розвитку молоді? Перш за все, слід пам'ятати, що потреби духовного розвитку - це потреби вищої природи особистості. Розкриття цих потреб вимагає створення особливих психолого-педагогічних умов.

Насамперед, необхідно звільнити сучасну школу від насильства, жорсткої примусовості, активізуючи натомість пізнавальну й соціальну мотивацію учнів. Це завдання буде вирішено у ланці загальноосвітньої школи тоді, коли учні від першого до одинадцятого класу будуть мати справжнє бажання відвідувати школу. З іншого боку, необов'язковість навчання у загальноосвітній школі не повинна перетворюватися у вседозволеність для учнів ("все одно не виженуть...") та ускладнення умов професійної діяльності вчителів. Мова йде про пошук справді дієвих мотивів саморозвитку молоді, адже стара мотивація будеш гарно вчитися - будеш гарно жити зараз втратила актуальність. Невідповідність між успішністю навчання, соціальним визнанням та успішністю працевлаштування молоді справляє негативний вплив на бажання вчитися.

У період, коли погіршання здоров'я учнів є загальновідомим фактом, доцільно критично оцінити сам процес багатогодинного відсиджування учнів за партами. Зі споживача інформації учень має стати творцем, співробітником дорослих.

Ще однією важливою умовою забезпечення процесу духовного зростання молоді є реалізація на практиці найкращих психолого-педагогічних напрацювань, зокрема, рефлексивного, індивідуального та особистісного підходів. Ці підходи, відомі протягом десятиліть, не будуть реалізовані до часу, поки принцип масовості буде переважати над принципом індивідуальності в усіх формах і методах освітньої діяльності. Що мається на увазі? Як відомо, продуктивний і довготривалий розподіл уваги людини є досить обмеженим і дорівнює приблизно 7 об'єктам. Спостереження за кожним додатковим об'єктом потребує величезного людського ресурсу. Це означає, що своєю увагою вчитель здатний повноцінно охопити 7 учнів. З огляду на те, що в процесі навчально-виховної діяльності вчитель може використовувати і групові форми роботи, оптимальною бачиться кількість 12 учнів. Можливо, саме тому сучасні батьки намагаються влаштувати дітей у класи, де кількість дітей є невеликою. Масова освіта була надзвичайно потрібною на початку XX століття, коли значна кількість громадян взагалі не вміла читати та писати. У наш час на перший план виходить проблема якості освіти, що особливо це стосується духовного розвитку молоді.

Отримані нами наукові дані свідчать також про те, що процес духовного розвитку молоді доцільно забезпечувати не тільки засобами психологічної просвіти та психотренінгу, але й шляхом залучення учнів до спеціально організованої, духовно орієнтованої творчої діяльності. Потреба в наданні молоді можливості збагатити та реалізувати свій духовний потенціал вимагає розробки й запровадження спеціальних творчих особистісних проектів духовного спрямування, участь в яких надає змогу учням залучитися до суспільне корисної діяльності. Розробка таких проектів має здійснюватися за участю самих учнів, враховувати їх потреби, бажання, інтереси та цінності.

Аналізуючи перспективи наших подальших досліджень у цьому руслі слід зазначити, що у відділі теорії і практики педагогічної майстерності Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України триває розробка духовно орієнтованої технології психологічного забезпечення особистісного розвитку учнівський молоді. Відповідно до плану завершується робота над монографією «Психологія духовного розвитку особистості» для педагогів і психологів, а також над хрестоматією "12 шляхів духовності" для молоді.


Література

  1. Гроф Станислав. Духовний кризис: Статьи й исследования. – М., 1995.-255с.

  2. Зязюн І.А. Духовна еліта у суспільстві: інтелігентність і громадянськість / Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти: Збірник наукових праць. / За редакцією Л.Л.Товажнянського та О.Г.Романовського. - Вип. 1(5) –. Харків: НТУ "ХПІ", 2003. - 636 с.

  3. Помиткін Е.О. Розвиток особистості учня і вчителя: гуманізація управління в школі. – Методичні рекомендації. – К.: ІПППО АПН України.- 1999.-40с.

  4. Рибалка В.В. Особистісний підхід у навчально-виховній роботі з підлітками: Методичні рекомендації для шкільних психологів. – Одеса: МО України, ОІУВ, АПН України, ІПППО, 1996.- 36с.



^ СЕКЦІЯ №4

ОБРАЗ ЖІНКИ У МИСТЕЦТВІ

Бичкова Л.


КОЛОРИСТИЧНА ТРАНСКРИПЦІЯ ОБРАЗУ ДІВИ МАРІЇ: ЧУТТЄВО ЯВЛЕНА КВІНТЕСЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВИХОВНОГО ІДЕАЛУ

Здійснена спроба пов'язати колористику іконографії Богородиці з історичними змінами ідеалу жінки в українській культурі та виявити педагогічний потенціал цієї інформації.

Кожна з великих культур володіє таємною мовою світовідчуття, повністю зрозумілою лише тому, чия душа належить до цієї культури О.Шпенглер. Закат Європи

У наш час, коли гостро відчувається брак референтних осіб (зразків для наслідування), суспільна свідомість знову звертається до святих образів. Загальновизнано, що для української культури, як правонаступниці видатної культури Київської Русі, провідну культуротворчу роль відіграє християнська компонента у православному варіанті віросповідання. Тому природно вишукувати основи національного виховного ідеалу саме в образах православного пантеону святих. Тим більше, що у працях багатьох дослідників української ментальності (Г. Ващенка, О. Вишневського, М. Грушевського, Д. Донцова, Р. Єндика, Є. Онацького, В. Петрова, С. Смоль-Стоцького, І. Франка, В. Цимбалістого, Д. Чижевського, Я. Ярему, інш.) одностайно визнаються домінантними такі риси національного характеру, як глибока релігійність і культ духовності.

Разом з тим, виявлений цими дослідниками у характері українців артистизм і схильність до переважного сприймання навколишнього світу обумовлює значущість колористичних якостей цього світу, оскільки, як відомо,

кольоросприйняття домінує у людському сприйманні. Сучасна педагогіка вже повністю визнала факт цього домінування в інформаційно-пізнавальних процесах і відобразила у змісті багатьох методик дошкільної та середньої освіти. Однак аспекти виховного впливу колористичної культури ще не знайшли повноцінного відображення.

Розглядаючи сакральні основи будь-якої культури, мимоволі стикаєшся з колористичними аспектами, адже колір - одна з вражаючих якостей навколишнього світу, що не могла бути проігнорованою .колективною свідомістю, тому отримала різноманітну і багатозначну культурну інтерпретацію. Отже, через сприймання різноманітних презентацій колористичної культури відкривається шлях не лише до розумового розвитку особистості, але й до потужного виховного впливу на її культурний розвиток, на її естетичні, моральні, духовні якості. Для прикладу у цій статті досліджується динаміка розкриття у колористиці українського іконописного образу Діви Марії суспільно значущих, сутнісних якостей Жінки - Матері, Жінки - Провідниці, Жінки - Берегині та робиться спроба довести виховну доцільність занурення у глибини колористичного трактування цього образу.

Вибір Діви Марії не випадковий: крім того, що вона є Пресвятою Богородицею і Царицею небесною, для української народної свідомості - це близький і милий серцю, другий за значенням образ: вона заступила праслав'янський образ Богині-Берегині, перейнявши риси улюбленої Матері, Заступниці, Покровительки [6]. Не дивно, що і першим християнським кам'яним храмом на Русі був саме храм Успіння Богородиці (Десятинна церква у Києві).

Духовенство називає Діву Марію "кращою і першою по благодаті серед усього роду і собору ангельського"[7, 3]. Сутність цього образу розкривається із Священного Писання, стародавніх свідоцтв та переказів. Одним із досить ґрунтовних джерел про її життєвий шлях, пророцтва, чудеса та вчення церкви є видання Афонського Пантелеймонового монастиря "Сказання про земне життя

Пресвятої Богородиці". Усвідомленню цієї сутності сприяє також ознайомлення з більш сучасними богословськими інтерпретаціями іконописних образів у працях "Про мову православної ікони" архімандрита Рафаїла (Кареліна), "Труд іконописця" монахині Іуліанії (Соколової), "Смисл ікони" М. Тарабукіна, "Смисл і зміст ікони" Л. Успенського, інших. Історія становлення культу Пресвятої Богородиці викладена у працях С. Алмазова і П. Пітерського, Л. Лозинського, І. Петріва, С. Снессоревої, у статтях М. Долі, Л. Міляєвої, Д. Міньковецького, 3. Короткової, інших.

Завдяки працям графа Є. Трубецького в другій половині XIX ст. увага громадськості була привернута до символічної багатоманітності візантійського колірного канону. Це викликало велику кількість досліджень релігійних мислителів та світських вчених. Серед них, крім вище названих, слід особливо відзначити праці російських релігійних діячів С. Булгакова, В. Комаровського, В. Лосського, П. Флоренського, радянських вчених В. Лазарева, В. Бичкова, Л. Миронової та інших. Велике значення для розуміння проблеми мають фундаментальні дослідження українських мистецтвознавців П. Жолтовського, В. Овсійчука, Д. Степовика, що акцентують увагу на національній специфіці розвитку колористики іконопису.

Культ Богородиці - Матері Ісуса Христа був сформований у християнстві досить пізно. Перша згадка про неї зустрічається у новозавітній книзі "Одкровення Іоанна", написаній у другій половині І століття нової ери, де Діва Марія зображена у символічній формі. У Євангеліях від Матфея і від Луки вона вже зображається у вигляді хоча й видатної, але звичайної жінки.

Від цих перших згадок про Богородицю до поклоніння їй минуло більше трьох століть, протягом яких серед отців церкви велися гарячі дискусії і суперечки щодо її місця у християнському віровченні та щодо форм її святості, деякі з них не завершені й досі. Для остаточного вирішення цих проблем у 431 році за вказівкою візантійського імператора Феодосія II вони були винесені на розгляд церковного собору у м. Ефесі біля Константинополя. На цьому соборі

було підкреслено, що "немає нічого рівного Марії і нічого більшого від неї, крім Бога"[7, 18].

Авторитет Діви Марії саме як Пресвятої Богородиці, а не лише як Приснодіви, зріс після Халкидонського собору, що відбувся через двадцять років по тому. Невипадково у той час започатковуються і богородичні свята, і її іконописні зображення. Велич релігійних образів полягає в тому, що вони діють не лише на рівні вірувань, але і на морально-етичному, естетичному, побутово-світоглядному тощо. Тому запровадження богородичних свят переважно у останній третині року (завершення річного циклу природи) служило додатковим підґрунтям для ствердження важливості саме образу всерозуміючої, всепрощаючої, люблячої захисниці Матері, адже й у первісних віруваннях, й у віросповіданнях стародавніх цивілізацій осінь символічно пов'язувалася з уявленнями про зрілу і мудру жінку.

Особливе ставлення до образу Марії у середньовічні часи обумовлюється його символічним трактуванням як "дверей, через які увійшов у світ Логос", як "одухотвореного храму", як "обителі, достойної Логоса", як місця, де "нижнє з вищим поєднується", як сходів для Бога, як мосту між небом і землею і т.п.[1].

І. Нечуй-Левицький справедливо відмічав: "народ кладе на своїх богів печать своєї національності" [2, 5]. Зокрема це стосується і богородичного культу: наприклад, тип ікони "Зворушення" на руському терені здобув значного поширення, хоча був рідкісним для Візантії [9].

Також у православ'ї не існувало розвиненого культу Діви Марії, а тільки Богоматері, оскільки бачимо її завжди не простоволосою, а з покритою головою. Образ Пресвятої Богородиці-заступниці став найулюбленішим в українського народу, про що свідчить запровадження православною церквою свята Покрова Богородиці, якого немає у католицькому культі. Натомість у католицизмі домінують іконографічні типи Непорочної Діви і Цариці небесної.

Різнилися і шляхи розвитку сакрально-літургійного мистецтва в правослів'ї та католицизмі, що позначалося на характері богородичних зображень. У середньовічний період в європейському живописі, з одного боку, намітилися секуляризаційні тенденції, сталося відходження європейського мистецтва від дотримання зображувальних канонів, а з іншого боку -відбувалося захоплення формальною символізацією, що перетворювало живописні зображення у однозначні ребуси. "Емоційний і ідейний зміст пошанування святих було в такій мірі вкладено у фарби і форми їх зображень, -зауважує щодо цього Й. Хьойзинга, - що безпосереднє художнє переживання постійно загрожувало підірвати релігійний смисл цього пошанування" [10, 189]. Відповідно до цього вже майже десакралізовано виглядає Мадонна італійського Відродження - "моя пані", "моя господиня" (згадаємо, що саме культ богині домашнього вогнища Вести панував у давній римській культурі). Тому її зображення хоч і геніальні у багатьох творців, але вже не іконографічні, а картинні з повноважними тілесними формами і оптичним відображенням світло-тіньових і просторових ефектів [9].

Натомість у православ'ї, особливо домонгольського періоду, канону надавалося величезне значення. Адже першими вчителями на Русі були заїжджі грецькі майстри класичного візантійського іконопису. Родоначальники руського іконопису преподобний Алімпій та преподобний Григорій, монахи Києво-Печерського монастиря, були їх безпосередніми учнями і свято дотримувалися притаманного візантійським іконам строю.

У період феодального роздроблення розпочинається проникнення в східно-християнський іконопис рис народного мистецтва (наприклад, започаткування червоного тла в новгородському іконописі) та формування іконописних шкіл, що пізніше сприяло формуванню унікальної російської іконографічної школи. В іконописі Москви, Новгорода, Пскова, Ростова, Суздаля відбувається утвердження візантшського колірного канону та його майстерна авторська розробка в напрямі, представленому творчістю славетних Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія, інших. На відміну від стриманості лаконічного і темного колориту візантійського іконописного спадку новгородські ікони вражають теплою гамою контрастних зіставлень червоного, жовтого і зеленого кольорів, суздальські - холодною гамою голубувато-сріблястого колориту, московські - гармонією різнобарв'я, псковські -виразністю обмеженої палітри червоного, коричневого і темно-зеленого [4].

У цей же період відбувається і розходження шляхів українського та російського іконопису. Якщо російська іконописна школа утверджувалася в основному у боротьбі між ново- і старообрядництвом, що і сприяло закріпленню канону, то для становлення української школи мало значення протистояння між православ'ям і католицизмом, унією та протестантизмом, яке особливо загострилося наприкінці XVI століття. П. Жолтовський наводить такі скарги Львівського православного братства: ".римския церкви светльїм украшенієм всех православних христіян к себе притягоша." [2,11].

Проблема відстоювання православних позицій вирішувалася, з одного боку, намаганням наслідувати прийоми західно-європейського живопису і зрівнятися у якості з його кращими зразками, з іншого - посиленням доступності зображень через уведення народного компонента (специфічних етнічних рис обличчя, традиційної орнаментики, елементів одягу тощо). З укріпленням згуртованості нації, її самовизначенням і зростанням боротьби за незалежність ці риси почали домінувати. Так у православній іконографії з'явилася специфічна українська барокова ікона, що поєднувала у собі візантійські канонічні елементи, нові європейські тенденції і народні традиції. Особливо наочно це представлено якраз у богородичному циклі.

Ґрунтовне дослідження динаміки колористичних змін в українському іконописі подано у праці В. Овсійчука [6]. Глибокий колористичний аналіз і широке охоплення іконописних зразків у цій праці дозволяє нам звернути увагу на такі дві загальні особливості українського іконописання, що яскраво виявилися саме у колористиці і у богородичному циклі найбільш красномовно проявлені.

  1. Богородичний чин має у православ'ї досить розвинену і чітко структуровану іконографію, але саме колірне вирішення повною мірою виявляє сутність зображеного у кожному конкретному випадку.

  2. Колірні якості богородичних ікон змінювалися відповідно до визначення політичного курсу і відображали самоідентифікацію народу з тими чи іншими культурними цінностями.

Тому в домонгольський період - період утвердження християнства -давньоруська ікона наслідує візантійське письмо: богородичні ікони цього періоду відображали образ стриманої, сповненої повчальної суворості і величної жертовності жінки-провідниці, жінки-наставниці, ідеальної Матері, що створювався монументальною площинністю, стилізацією форми і обмеженням палітри переважно коричневими (темно-оранжевим, темно-червоним, темно-пурпурним) та жовтими кольорами (різні вохри, золото) з великим контрастом за світлістю між фігурою і тлом. Зречення багатоколірності символізувало відмову від утіх мирського життя заради служіння справі її Великого Сина.

Пізніше актуалізувалася проблема згуртування нації, самовизначення її як європейської і утвердження саме православного контексту цієї європейськості: богородичні зображення набувають етнічних рис, колорит за прикладом європейського живопису значно ускладнюється і набуває готичних і ренесансних стильових ознак із світлотіньовою нюансіровкою кольору та оптичним зображенням форми і простору. Стомлений війнами народ потребує образу щиросердної, людяної, чуттєвої, прекрасної внутрішньо і зовнішньо, люблячої жінки-матері: кольори набувають барвистості і чистоти, вживаються у контрастних зіставленнях за колірним тоном. Богородиця зображається молодшою за віком з ніжним рожевим слов'янським личком і кожного разу з іншим настроєм. Це ідеальна Жінка.

XVII- XVIII століттях - час героїчної боротьби новосформованої нації за незалежність і відстоювання своєї віри, час героїчних звершень, планів і мрій.

Ікона стає виразником не лише сакральних ідей, але і соціально-політичних амбіцій народу, який бажає самоствердитись. Богородиця виступає як всемогутня заступниця, як велична Цариця Небесна, що втілює вже не ідеал жінки, а ідеал нереальної і неземної Краси. Для відображення цього образу застосовується неймовірна пишність і багатство декоративного оздоблення, що відповідає уявленням про Ідеал народу, який завдяки активному культурному обміну відкрив для себе багатоманітність світової культурної скарбниці. Колір стає головним засобом художнього вираження, палітра необмежено збагачується заради досягнення максимальної емоційної напруженості і підкресленого звеличення характерних національних ознак.

Академізм втратив здобутки попередніх етапів розвитку іконопису і лише у другій половині XIX століття почала відроджуватися зацікавленість щодо іконописного канону, в основному у контексті досліджень старовини. Цей період дав прекрасні Врубелевські і Нестеровські твори. Розвитку набув і народний живопис, що більше схилявся до зрозумілих традиційних естетичних ідеалів, ніж до канону. Лише зараз у зв'язку з наверненням широкої громади до Церкви та новим розвитком іконописання в Україні відчувається потреба у оволодінні мовою іконографічного канону, особливо - колірного, який пережив так багато варифікацій і зараз вже набув цілісного і усталеного вигляду. Знання канонічних значень кольорів потрібне не лише іконописцю - це можливість суттєво поглибити інтерпретацію іконописних зображень, отримати додаткову інформацію, розкрити нові смисли, постійно отримувати нові враження від прозрінь і вдосконалюватися у відкритті Божественної Істини.

Важливою рисою православного колірного канону є багатогранність його трактувань, що дозволяє у кожному випадку інтерпретувати зміст ікони по різному.

Так, у "Настольній книзі священнослужителя" [4] повідомляється, що на свята Богоматері священики одягаються у блакитне як символ її особливої

духовності, небесної чистоти і непорочності, присутності в ній та її діях сили Духу Святого. її зображення на іконах у покривалі пурпурного, вишневого, темно-червоного кольору означає вказівку на те, що вона є Царицею Небесною. .

Монахиня Іуліанія [3] пояснює, що блакитний колір туніки (нижньої сукні) визначений для образу Пресвятої Діви як символ її дівочої чистоти. Але він може бути різних відтінків, від темно-синього до темно-зеленого. Мафорій (верхній одяг) і покривало для голови (гіматій) мають бути коричневі або темно-малинові із золотою стяжкою та трьома зірочками на чолі і плечах. Використання останнього має особливе значення: він утворений змішуванням голубого та червоного і служить посиланням на те, що від неї, Пречистої Діви, отримав свою плоть і кров Син Божий.

Розглянуті джерела є посібниками для священиків та іконописців щодо майбутнього використання кольору за правилами канону. Натомість реалії дають змогу переконатися в існуванні великого різноманіття варіантів колірних композицій богородичних ікон і потребують додаткової інформації для їх розуміння. Богородиця може буди зображена у червоному, синьому або білому мафорії чи мати інші кольори одягу, що дозволяє іконописцю підкреслити певні особливості конкретного змісту зображення, акцентувати увагу на певних особливостях сюжету, включити нові смислові аспекти чи надати додаткового емоційного напруження образові. Такі нюанси характерні як для католицького, так і для православного іконопису: Оранта з Київського собору св. Софії предстає у темно-пурпуровому мафорії і синьому хітоні; відома Велика Панагія має пурпуровий мафорій і коричневий хітон; Амброзіо Лоренцетті зображає Богоматір у чорному мафорії і червоному хітоні; Бартоломео Мурілльо - із синім гіматієм і у білій сукні; Матіас Грюневальд - у синьому мафорії і у гаптованому золотом червоному хітоні; Богородиця Одигітрія з Польщі одягнена повністю у чорне, покрите золотими зірками, болгарська ікона "Богоматір Катафігі та Іоанн Богослов" являє її у повністю темно-синьому одязі із трьома золотими зірочками та золотою каймою на мафорії, Діонісій в Деісусному чині Ферапонтова монастиря написав її у вишневому мафорії і зеленій туніці, іт.д.

Тому для розкриття змісту ікони в пригоді може стати така, більш відсторонена від образної конкретики, укладена з інформації різноманітних джерел (у тому числі й на основі аналізу текстів Біблії) система орієнтовних значень кольорів, що проявляються конкретним аспектом у кожній окремій ситуації:

  1. Білий колір притаманний самому Господу, тому він символізує божественність, благо, обраність, перемогу Церкви.

  2. Золотий колір (жовто-гарячий, вохровий, оранжевий) - символ святості, слави Божої, угоди Бога з людьми, святого мучеництва, асоціюється з біблійним Раєм, виступає символом Приснодівства і нетління, але це і натяк на загрозу Божої кари. Жовтий із зеленуватим відтінком малої насиченості має негативне значення.

  3. Червоний колір - символ божественної енергії, животворного тепла, крові Христової, пролитої в ім'я спасіння людства, знак істинності його втілення і грядущого спасіння роду людського. Червоні черевички Богоматері переважно є символом того, що вона - Цариця небесна.

  4. Пурпурний колір - царственний. Використовується в одязі Діви Марії, як Цариці небесної. Через присутність у ньому блакитного трактується як небесний, вибраний, символ істинності Царства Христового, але і знак мучеництва Христа, наруги над ним.

  5. Зелений колір - символ земного життя Христа, його гуманної місії, возз'єднання Духа святого і Бога Сина, сходження Святого Духа на Церкву. З набуттям холодних відтінків він асоціюється з передвістям Божого Благословення. Однак будучи земним, він також пов'язується і з мерзенними, низькими сутностями.

  6. Темно-синій колір символізує вічну божественну Істину і неосяжну таємницю, байдужість до розкошів.

  7. Чистий синій колір - це колір Всевишнього Отця, божественної природи, покори.

  8. Блакитний (голубий) - духовність, чистота, непорочність.

  9. Світло-синій означає трансцендентне фаворське світло - світло Божої любові.

Про те, як ознайомлення із значеннями кольорів в іконописі стимулює до роздумів над змістом ікони і приводить до нових світоглядних висновків, свідчить досвід вивчення цього аспекту на заняттях з колористичної культури. До ознайомлення із системою значень кольорів описи ікон, зроблені студентами, переважно стосуються зовнішньої, формальної сторони сюжету зображеного. А оскільки, як правило, поки що наше студентство не досить обізнане у змісті евангелістських вчень, то часто їхній опис взагалі не йде далі переліку зображених персонажів. Натомість усвідомлення значень кольорів приводить до розкріпачення уяви і виходу за межі цих значень, що свідчить принаймні про нові рівні розуміння змісту ікон. Акцентування уваги на якостях кольорів розкриває додаткові можливості навернутися до сакральних істин через естетичну насолоду від їх сприйняття. Особливо допомагає знання орієнтовних значень кольорів у випадках відходження колірної побудови ікони від звичного канонічного строю. Підтвердженням цьому можуть служити наведені далі фрагменти описів, зроблених студентами.

^ Є Мальцев. БОГОМАТІР КАТАФІГІ ТА ИОАН БОГОСЛОВ

"Богоматір тут виступає як ще одна надія на духовне зближення земного з божественним, бо має народити Сина Божого. Звернемо увагу на колір її взуття. Він червоний - кольору божої любові. Але чому саме взуття носить цей символ в собі? Тут можна знайти дві відповіді. Людина, яка носить в собі Сина Божого, ніби захищена любов'ю небесного Отця від усього грішного. Зачаття її непорочне і богоугодне. З іншого боку, червоний колір її взуття може бути сприйнятий як символ носія божественної любові, якого Богоматір має народити. Тут автор ікони немов вказує на те, що Любов Божа має прийти всюди, де ступить нога Сина Божого, і що важливо, - всюди, де його приймуть з любов'ю. Він, як Син Божий, має увійти в кожне серце, куди його приймуть. Червоні черевики Богоматері символізують божественну любов, яку приносить через неї на землю Син божий. На відміну від цього, босі ступні ніг Іоанна, носія Божественної Істини, - можуть символізувати тернистий шлях, який чекає на цю праведну істину; та готовність вірою служити богу, не зважаючи на будь-які перешкоди". С. Сургуч. БОГОМАТІР З ДЕІСУСНОГО ЧИНУ ФЕРАПОНТОВА МОНАСТИРЯ

"Цікавий зміст у постать матері Ісуса вносить незвичайне поєднання земного і божественного кольорів. Вона наче символізує ту надію, яка є у людства. Надію на безсмертя душі. її зелена туніка символізує земну природу і опікування життям людей на грішній землі, та жовте тло є свідоцтвом про зведення до рангу святих. Червона складова у кольорі вишневого мафорію вказує на кровну спорідненість з Сином Божим, а його темний відтінок - на готовність до служіння Божій Істині, смиріння і відмову від земних утіх заради цього".

Поза межами релігійного виховання і самовдосконалення мова кольору розкриває й інші аспекти культури: моральні, етичні, естетичні тощо. Знання значень кольорів іконопису дозволяє робити процес ознайомлення з виробленими християнською культурою уявленнями про ідеальну жінку естетично збагаченим, емоційно насиченим, цікавим і вартісним незалежно від віросповідання глядача. Тому таке ознайомлення не завадить кожній людині, яка вважає себе культурною. Особливо ж необхідне це тим, хто хоче відчувати себе в лоні української культури, для кого пізнання сакральних глибин цієї культури є засобом самовизначення, життєдайним світоглядним стрижнем. Тоді через захоплення колористикою іконопису в людині збуджуються почуття патріотизму, національної самоповаги, як це відчувається у такому фрагменті дипломної роботи С. Костіної:

"На сході України бароко як стиль українського малярства остаточно утверджують ікони Покрова Богородиці. Подібна "захисна тема" у вигляді так званих "козацьких Покров" в ікономалярстві виникає спонтанно і набуває широкого розповсюдження. Яскравим прикладом такого типу ікон може бути ікона Богоматір - Цариця Небесна.

Немов урочистий спів бринять співзвуччя червоного і зеленого, синього і золотавого з квітчастим рельєфним орнаментом по левкасу з чистими білими берегами. До ідеалу "знатної пані" козацьких портретів наближена Цариця Небесна - на троні, серед хмар, ошатна, в короні просто на волосся, в пишній сукні, квітуча, рум'яна, повновида, чорноброва. Так само поетичне її Немовля - у білій сорочечці, з білою квіткою в одній ручці, а другою спирається на "сферу", в середині якої зображено характерний, добре впізнаваний придніпровський краєвид з вербами".

Короткий огляд проблеми дозволив лише окреслити основний ареал інформації, що її стосується, і намітити деякі аспекти її розкриття. Головний результат цього огляду полягає у висновку, що колористика іконопису виражає не лише Вічні Істини, але і своєрідно відтворює нагальні суспільно значущі явища. Системний огляд колористичних змін богородичного циклу зокрема є засобом емоційно насиченого і естетично збагаченого отримання культурологічної інформації щодо змін ідеалу жінки залежно від суспільно-політичних обставин, що може мати ефективне педагогічне використання.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Античность. Средние века. Новое время: Проблеми искусства. – М.: Наука, 1977.-256 с.

  2. Жолтовський П.М. Український живопис XVII - XVIII ст. – К.: Наукова

думка,1978.-327с.

  1. Иулиания, монахиня (М.Н. Соколова). Труд иконописца. – Свято-ТроицкаяСергиева Лавра, 1998. - 223 с.

  2. Настольная книга священнослужителя. – Т. 4. -М: Изд. Московской Патриархии, 1983.-384 с.

  3. Нечуй - Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. – К.: Обереги, 1993. - 86 с.

  4. Овсійчук В. Українське малярство Х-ХУІІІ століть. Проблеми кольору. – Львів: Інст. народознавства НАН України, 1996. - 479 с.

  5. Петрів І.М. Богородиця: історія культу. – К.: Політвидав України, 1990. -123 с.

  6. Сказание о земной жизни Пресвятой Богородицьі. – М: Типо-Литография И. Ефимова, 1904. - 399 с.

  7. Тарабукин Н.М. Смьісл иконьї. – М.: Изд. Православного Братства Святителя Филарета Московского, 2001. -124 с.

  8. Ю.Хейзинга Й. Осень Средневековья. Исследование форм жизненного уклада и форм мьішления в XIV и XV веках во Франции и Нидерландах. – М.: Наука, 1988.-540 с.



Тупікіна Л.

^ ОБРАЗ ЖІНКИ У МИСТЕЦТВІ

Спокон віків носієм народної культури було село. Сама природа народного мистецтва невіддільна від лісів , трав , колосистого жита , блакиті річок , що оточують людину. “ Землю, її родючість народ здавна уособлював в образі матері “. Шанування слов’янами жіночого начала виразилося в живучості улюблених мотивів богині- землі та образу Параскеви- П’ятниці. В багатстві художніх втілень цих образів ми виділяємо у північній вишивці зображення жінки з птахами, яка несе солярні символи у піднятих руках. Це образ “держательниці Світла “.

Художнє життя в Україні ,багате на творчі інстрації , воно виповнене позитивів , новин і загадок . Сьогодні , як і вчора хочеться згадати про жінку-художника , жінку творця. Заслуговують на увагу митці жінки, що на ниві мистецтва ствердили наш поступ , або довели наявність розмаїтих тенденцій. Тому поняття “призабуті імена ” та “нові імена” постають як близькі , майже синонімічні в ракурсі їх розмаїття і сенсі їх пізнання . Такою людиною з призабутим іменем була творча індівідуальність Олександри Великодної жінка- творець , заслужений майстер народної творчості . Майстриня від Бога, вона добре знана на Полтавщині і за межами її. Стале зацікавлення митця народною вишивкою є одним із найбільш яскраво виражених високомистецьких проявів творчості Олександри Кузьмівни. Невідкладним завданням сучасного національного мистецтва є показ знакових сторінок нашої історії. Талановита вишивальниця вносить навіть в звичайні , широко відомі узори свої , властиві лише їй деталі , збагачуючи її. Ці нюанси надавали вишивкам особливої краси . Опанування традиційних технік – справа трудомістка , копітка , тому секретам майстерності вчилась майстриня з раннього дитинства . Так Олександра Великодна розповідала , що з семи років вона почала допомагати матері , потім вишивала самостійно , поступово удосконалюючи своє вміння. [з; с.43] Так художньо – виражальні засоби вишивки білим на білому довела до досконалості . Завдяки “художній інтуіції “ майстрині її віртуозному володінню всіма секретами техніки на звичайній тканині звичайними нитками створювалося справжнє чудо . Олександра Великодна глибоко знала і творчо продовжувала традиції народного полтавського вишивання . По особливому зазвучала творчість майстрині коли одного разу майстриня задивилась, як лягає на снігу місячна доріжка , як радісно іскрився сніг і сяяли над рідною Полтавою зірки, перед очима в неї з’явився новий узор . Під такими враженнями була вишита й сорочка , присвячена 100 річчю з дня народження В.І. Леніна.[з; с.55]

Саме височінь і глибина простору стане “ головними героями “ її творчості Більшість робіт Олександри Великодної має узагальнені назви які продиктовані її настроєм . Колористична гама орнаментальних композицій будувалися на поєднанні м’яких , пастельних відтінків :сірого вохристого , світло коричневого . При спільності колористичної гами полтавської вишивки майстриня вносить індивідуальне розуміння кольору, застосовує свою найулюбленішу гаму . Так Олександра Великодна віддає перевагу м’яким , теплим пастельним відтінкам , але найбільше білого з невеликим вкрапленням сірого , зеленуватого . В своїх роботах вона з одинаковою любов’ю оспівує гармонію поєднання природи , милується різноманітністю її проявів , щиро захоплюється елегійним настроєм камерного пейзажу , адже цей стан супроводжує кожну вдумливу людину щодня, коли вона втішається від прожитого і з надією дивиться у завтра . Постійне спілкування її з природою і її красою знайшло своє осмислення й образне відображення в орнаментах вишивки . Іноді навіть в абстрактних на перший погляд , орнаментальних мотивах можна побачити певний відбиток реального світу. На Полтавщині рослинні мотиви внаслідок специфіки лічильної техніки набули геометризованих окреслень. Найбільш відомі мотиви рослинно- геометричного орнаменту в її народній термінології .Такі : “ сосонки “, “ калина “, “гарбузове листя “ , “ порічки “ , “хміль“, “овес “,“ дубок“ , “гречечка“ , “ламане дерево“ , “терен “, “виноград“ , “сокирки “, “огірочки“ .

Досить популярний і улюблений мотив у творчості Олександри Великодної був мотив "гілки ”. Найчастіше це вигнута під кутом гілка з однією стеблиною або у вигляді гілчастого кущика . Контур малюнка завжди вишукано і чітко окреслений . Мотив ”гілка” розміщувався по полю рукава в шаховому порядку або ж утворювала кілька вертикальних рядів нижче полика . Розглядаючи ціннісну сутність полтавської вишивки , де майстриня втілила в неї велику частку своєї душі , своєї творчості , можна константувати , що в ній як у фокусі сконцентрувались найбільш типові риси характерні для всієї Центральної України.

Олександра Великодна – бездоганний майстер , спираючись на коло вироблених естетичних норм , вносить в загальну скарбницю своє особисте , вражає вміння її перетворити буденне зображення трав , квітів на поетичну алегорію. Мотив “ дерева- квітки “сприймається як узагальнений образ природи , людського щастя , радості життя . В цьому виявляється глибокий внутрішній зміст її творчості . Робота Олександри Великодної – це її мистецький подвиг – незрадлива вірність багаторідній мистецькій долі “ по-кликанню “ . На всіх витках творчої біографії Олександри Кузьмівни вона залишилась Митцем з великої літери.

Дякуємо тобі людино, за твоє мистецьке служіння народу, рідній землі, яка зростила тебе – це найвища вартість у ствердженні творчого акту . Який чоловік у житті такий він і в творчості , чистий і правдивий . Ніколи за своє творче життя Олександра Великодна не зрадила мистецькій долі – вона в своїх творах чиста і справедлива , відчувається народна спостережливість , образне осмислення , здатність до узагальнення та типізації , асоціативність мислення народного майстра . Вишивка майстрині – це не тільки декоративне оформлення виробів , а й одночасно мистецтво оригінального бачення світу , осмисленого і відтвореного специфічними художніми засобами .

Хвала Вам майстре!

Шлях до мистецького олімпу був для Олександри Великодної непростим , але для творчого майстра прекрасними моментами в житті є спілкування з природним краєвидом із церквою або мотивом з річкою , лісом. Ознайомлення з вишивкою прекрасного майстра в усьму комплексі її проблем є важливим , як в плані подальшого розвитку художніх промислів , так і розробки проблематики майбутніх досліджень народного мистецтва України в цілому .


7724359378234472.html
7724475753242775.html
7724529395723202.html
7724671884883571.html
7724755231758022.html